ua | ru
Страховий Бізнес - спеціалізована галузь підприємництва, що базується на Актуарній математиці.
Страхова компанія "Мир" | Історія Страхової Справи
Історія

Для тих, хто не бажає витрачати час на пошук інформації про страхування, ми пропонуємо Вам ознайомитися з його історією та довідником термінів.

Історія Страхової Справи

Зазвичай історію страхування починають відраховувати з XIII сторіччя і пов'язують із розвитком мореплавства у середньовічній Італії. Саме тоді страхування почало формуватися як окремий вид фінансової діяльності, який спрямований на відшкодування збитків. Проміж тим операції, що віддалено нагадували страхові послуги, здійснювалися ще у Шумері (область у стародавній Месопотамії, нині територія Південного Іраку). Тамтешнім торговцям видавалася фінансова гарантія або сума грошей (у формі позики або шляхом створення колективної каси) для захисту їхніх інтересів у випадку втрати вантажу під час перевезення. Пізніше, в ХIХ-XI ст. до н.е., у Вавилоні (стародавнє місто в Месопотамії), з'явилися особливі групи "торговців-позичальників", які позичали грошові кошти своїм колегам, що вирішили "пуститися в довгу подорож" (саме так називали тоді операції по імпорту-експорту), і не вимагали грошей назад у випадку крадіжки або втрати товару під час перевезення. Відсотки за такими позиками були вищі, ніж звичайно - це була плата за ризик, який несли позичальники коштів.


  В стародавньому світі також бере свій початок історія особистого страхування. Зокрема, примітивне страхування від нещасних випадків мало місце на великих будівництвах того часу, таких як спорудження єгипетських пірамід або палацу царя Соломона. Працівники, що були зайняті на таких будівництвах, організовували каси взаємодопомоги на користь тих із своїх колег або їхніх родин, які отримували каліцтва або гинули в результаті нещасного випадку на будівництві.


   Морська торгівля, що розвивалася швидкими темпами у Середземномор'ї за часів розквіту античного світу, значною мірою посприяла розвитку страхування. Торговець брав позичку для оренди корабля, але повертав він її тільки у випадку успішного завершення свого підприємства (подорожі), при цьому він повертав на 30% більше грошей, ніж займав. Відсоток настільки високий, що накопичений капітал можна було використовувати для покриття морських ризиків. Така практика була широко поширена в Афінах, про що свідчив у своїх роботах Демосфен (384-322 рр. до н.е.)


  У часи Римської Імперії гарантами від певних ризиків були власне представники влади, які підписували особливі протоколи з торговцями, що постачати Римські легіони в Іспанії. Торговці отримували відшкодування збитку від втрати судів, що перевозили зброю та товари життєзабезпечення для легіонерів. Для тривалих маршрутів по Середземному морю користувалися й практикою надання позичок: 50% і вище від вартості судна та вантажу (usura infinitae).


  Певну схожість із сучасними страховими компаніями мали союзи селян, що організовувались в Ісландії в XII сторіччі. Такі союзи мали на меті взаємне забезпечення допомогою на випадок пожеж або загибелі худоби. Союзи складалися звичайно з 20 заможних селян. У випадку нещастя частина збитку оплачувалася матеріалами та роботою, а частина – грішми. Ісландські союзи не набули широкого поширення у Європі, де найбільш популярним було морське страхування.


  В умовах економічного росту, що спостерігався наприкінці XII – початку XIII ст., Римська католицька церква, що мала на той час практично необмежений вплив, не могла залишатися осторонь від зростаючої практики позичання грошей і розвитку лихварства. В 1234 р. декретом папи Григорія IX забороняються всі операції, пов'язані з лихварством, відповідно до принципів Священного Писання. Однак, розуміючи необхідність позик для розвитку економіки, церква через якийсь час дещо змінює своє рішення і дозволяє лихварство, але з розумними ставками. Це в свою чергу відкрило шлях для виникнення теорії «розумної ставки»: одержувана винагорода має бути пропорційна послузі, що надається особі, яка взяла в борг – торговцеві або будь-якому іншому господарюючому суб'єкту, із застереженням, що «не можна давати гроші в ріст ближньому родичеві своєму». Забороняючи та обмежуючи лихварство, церква могла сильно загальмувати розвиток морської торгівлі. Проте з іншого боку такі дії церкви сприяли виникненню ефективної системи захисту від ризику – страхового договору.

 

  Після першого рішення церкви щодо повної заборони лихварства торговці-банкіри намагалися обійти цю формальну заборону. У своїй книзі «Золото й спеції» Жан Фав’е приводить розповідь генуезця Бенедетто Захарії; в 1298 р. він продав більше 30 тонн тальфійскої солі своїм співвітчизникам. Вантаж за угодою мав бути доставлений в Брюгге. У тому ж самому договорі було сказано, що Захарія зобов'язується знову купити весь вантаж по його прибутті в порт призначення за ціною, обговореною заздалегідь, але вищою, ніж ціна продажу. У такий спосіб між портом відвантаження та портом призначення Захарія ризикував тільки своїм судном. Різниця між ціною повторної покупки та ціною продажу є нічим іншим, як ціною ризику і замінює відсоток по позичці, забороненій папським декретом. Через такі схеми торговці, мореплавці й позичальники також сприяли народженню страхового договору. Перевізники платили торговцям або банкірам «ціну ризику» – додаткову суму грошей залежно від типу корабля, вантажу й тривалості перевезення. «Ціна ризику» одержала назву страхової премії (від лат. Ргеаmium). Відомо, що вже в 1300 році у Бельгії практикувалися прямі оплати морських ризиків за страхову премію.


  В наступному столітті були встановлені страхові тарифи на регулярні плавання з Лондона на континент і назад. Розвивалося страхове законодавство, і вже в документах XV століття зустрічається докладно розроблений збірник страхового законодавства того часу.


  В 1559 році сер Ніколас Бекон (Nicholas Bacon), відкриваючи перше засідання англійського Парламенту правління королеви Єлизавети, сказав: «Нехай кожен розумний купець, що відправляється в подорож, повну небезпек, розстанеться із частиною грошей, щоб мати іншу частину збереженою». У 1601 році при Парламенті Англії була створена комісія з розгляду спірних питань контрактів морського страхування.


  Одним із важливих етапів у розвитку страхової справи також стала поява в Європі наприкінці XV століття товариств взаємного страхування – так званих вогневих товариств (Brangilden), унікальність яких як некомерційних організацій було відзначено великим теоретиком страхування – німецьким професором А.Манесом, що писав в 1910 р.: "Акціонерні товариства застосовуються майже у всіх галузях економіки. Взаємні товариства – майже винятково в страхуванні".


  З кінця XVII століття починають виникати акціонерні компанії. Перша така компанія – "Голландсько-Ост-Індське товариство" – була заснована в 1602 році. А вже в 1680 році в Англії відкривається перша в історії компанія по страхуванню від вогню. Страховий бізнес стає популярним і вигідним.
Однак, через відсутність точних наукових методів ведення статистики про нещасні випадки, розміри нещасть та ін., страхування залишалося хоч і прибутковою, але досить ризикованою справою. Проте в наш час, коли страховий бізнес має на озброєнні сучасні методи економічного та статистичного аналізу, детально розроблений звід страхового законодавства та сумлінно складені правила страхування, а також зважаючи на постійний та ретельний нагляд за діяльністю страхових компаній з боку державних контролюючих органів, клієнт можете цілком покластися на надійність страхової компанії.